Люди сделали из твоего дома в прямом смысле сарай

Алло, Виктория, здравствуйте.

Добрий день, вечір.

Спасибо большое, что согласились со мной поговорить. Я хочу для начала уточнить: может быть, у вас есть какие-то вопросы, которые вы бы хотели прояснить по поводу того, чего, кого, куда?

Так, мені цікаво, куди буде цей інтерв'ю, в якому вигляді? Ви будете на диктофон записувати?

Да.

Буде голосове, да?

Да-да-да, я буду записывать все на диктофон и потом это все преобразуется в монолог от вашего лица. Если вам будет нужно и важно, я перед публикацией его вам покажу.

Задавайте питання, що вас конкретно цікавить. Можу почати сама, в принципі. Я родом з Херсонської області, Бериславський район, село Хрещенівка. Коли війна почалася, моя мама інвалід першої групи – я поняла, що мені надо з нею від'їжджати до родичів у Львов. Вже російські війська були за 30 кілометрів от нашого села. Я собиралась уезжать, но ми раз виїхали на поїзд Кривий ріг – поїзда були забиті такі, що даже поїзд не становився. А я з мамою, з коляскою інвалідною. І ми назад вернулися. Я прямо їду назад в такому очаєнні – я понімаю, що це така безвихость, що треба виїжджати отсюди. Інтуїція мені підказала, що вони по-любому дійдуть до нашого села.

А это когда было?

Ми 4 березня приїхали, десь так. Ми питалися 29-го виїхати перший раз, а потом 3 березня в нас получилося виїхати. У нас дом великий, комбайн, трактор – ми землею займалися. А менший брат, йому 21 год, він: “Та я остануся, вони не зайдуть до нас, вони не дійдуть”. Ми живемо в селі Хрещенівка, воно в нас в степах трошечки. Він каже: “Та кому ми треба, вони сюди не дійдуть”. І він остався, бо там за хазяйством дивиться, за домом дивиться. Ви бачили по відео, що в нас дом не маленький. Раніше там були і меблі, і ремонти хороші, і битової техніки разною було багато. Як-не-як, батьки всю жизнь на це все старалися, заробляли. Отак бросити все, і уїхати він не хотів. Папа в нас півтора года назад помер, мама інвалід, коротше, вирішили, що я їду, а Вовчік остається. Ми настаівали, щоб він їхав, але він не зголосився. Він остався вдома, ми з мамою уїхали, вже все нормально, ми до родичів приїхали, все хорошо. Вони почали, все ближче і ближче російські підходять, почали обстрілювати, вже світло пропало. Вони сначала стояли за селом. Були такі, тіпа, ввічливі. Наш староста – це зять. Вони з ним зв'язалися, мол, ми не будемо в село заходити, ви нас головне не трогайте, ми вас не трогаємо, отак вони сказали. Мені во це все погано вірилося. Думаю, що вони строїли з себе таких прям дуже хороших, рятівників. 10 березня світло не було, Вовчік генератор привозив, в нас морозильна камера повна була м'яса, і морозилка, холодильник. Він постоянно бігав з тим генератором, брав, заморожував, оп'ять м'ясо яке розморожує – там було дуже багато м'яса. Ми, як уїхали, перед війною, грубо говоря, зарізали усіх своїх свиней. Я там все пофасувала красивенько у морозильні камери. Він з тим м'ясом задовбався. Кажє, спасибі тобі, що ти покомандувала свиней зарізати. 10-го числа, мені вже дзвонять сусіди по нашій вулиці, знакомі, кажуть: “Все, нас вигнали з домов, зайшли рускі, нагло позаходили, у все село зайшли”. Люди як були в галошах, в халатах, так і винуждені були виїхати. У тьоті Вєри, фельдшера, це наша подружка, друг сім'ї, зайшли: “Так, покажіть свій чердак!”. Полізли, подивилися, так, тут, тут, тут: “Все, нам подходіть, виселяйтесь”. Як в чому були люди, що вспіли взяти, так і уїхали. Мені дзвонять: “Ми не бачимо щось Вову вашу”. Я починаю переживати, я дзвоню – збиває, я дзвоню – збиває. Мені вже конкретно сказали, що рускі в тебе в хаті, що вони вже загнали в двір БТР, поліву кухню свою загнали. У нас дом, двор великий, широкий, то есть в двор легко техніка велика заїжджає. “ Вони в вас там, походу, готовлять їсти, а Вовку не випускають”. Я дзвоню, я дурочку включила, що тіпа я не знаю, що вони там. Наконець-то, бере Вовік трубочку, я ж спеціально рішила провірити на громкій связі я чи нет, щоб понять. Щось в тому плані, що чи він сам може підняти трубку і поговорити йому дозволяють, чи його включають на громку связь. Я говорю: “Блін, Вовчік, ти що опять через свій блютуз балакаєш? – специально, – тебе так погано чутно!” Він каже: “Та ні, Вік, я на громкій связі, бо я блютуз свій потіряв”. Коротше, він мене поняв, і я його поняла. Я потім, пізніше вже, коли він з плєна вернувся, його держали в плєну з першого дня, як вони тільки збирались в дом. Вни сразу, чоловік 20, сразу зайшло в хату з оружієм, сразу же в нього забрали телефон. Він собі сидів, дитина, ну як дитина, він 21 рік, він собі сидів в наушниках, дивився щось там собі в телефоні, пив чай. І тут залітають, вибивають двері, сразу оружʼя до голови і отдавай телефон. Сразу такі вопроси: “Ти хто, ти з какого подрозділення, де ти служиш?” Він каже: “Я нікуди не служу”. Щоб ви понімали, він не служив в армії. Каже, я тут живу. А я можна буду матюкатися?

Конечно

Я буду цитірувати те, що вони казали. Вони кажуть: “Не пізді. Ти бендерівець-націоналіст. Ми сейчас твой телефон проверим”. Він каже: “Я тут живу, найдіть мій паспорт”. Вони ж його держать під прицілом. Шукають паспорт, находять паспорт. В цей момент тільки вони вирвались, вони почали тільки по дому переривати все. Достали морозильну камеру, те м'ясо достають, вже одні жарять, несуть те м'ясо, коротше. Почали як у себе дома, просто переривати дом. І знайшли як не воєнну форму, а піксельну просто курточку, в якій я свиней кормила. Колишній хлопець, він якби воєнний, і він мені отдав свою куртку, папі моєму отдав. Вона тепла, просто по хазяйству, вона нормальна, а йому вона вже не нужна була. Вони знайшли цю курточку, почали його бити. Тіпу: “Откуди це?” Він каже: “Це вдома лежить, ти ж бачиш, що воно…”. Там на курткі мама рукава, не рукава, попришивала там такі манжетики, воно видно, що це робоча, домашня куртка, просто піксельна. А, знайшли ж вони його паспорт і бачать, що село Хрещенівка, прописка, дом Чкалова, 11. “Хорошо, с кем живешь?”. Він каже: “З мамою і сестрой”. І в них перше питання, не де вони просто, а “Ану, іди показуй, де ти їх закопал”. Він каже: “В смислі, зачем мне их закапывать?” – “ А ты под шумок их убил для того, чтоб овладеть имуществом”. Я коли це почула, я офігела. Він каже: “Ви що, серйозно?”. Для них ми дуже хорошо, походу, жили. Вони зайшли, подивили, що ремонти, комбайн, трактор, машина, туалет в хаті. Вони подумали, що малий рішив под шумок нас з мамою завалити, щоб “овладеть имуществом”. Це, звичайно, смішно – ну, як? Смішно, тому що вже не сейчас проїсходить, вже воно со временем кажеться смішно. Начали вони переривати всю хату дальше. Оставили вони одного пацанчика їхнього, воєнного, Даніл, 19-го год йому. Вовчік з ним разговорився. Приставили до нього, заставили його рубати дрова. Вова їм рубав дрова в нашом домі. На території свого дому рубав руськім дрова, бо вони його заставили під прицілом, заставляли його робити все. Він рубав дрова і почав трошки разговаривати з тим воєнним, каже: “Вік, людина адекватна, нормальний пацан, молодий, з ним можна говорити про техніку” А мій Вова інтересується технікою, машинами, цим усім, воєнними техніками. Він дуже багато про це все знає. Йому пришлося з ним поговорити. Тільки тема заходе за щось таке політичне, воєнне, все, каже, в них ось така пелена: “Бандерівці, нацисти”. Там с чоловіка лʼється така пропаганда, що просто капець: наскільки їх зазомбували, каже. Дивишся, людина адекватна, з нею говориш нормально, а на самом ділі просто жесть. Приходить вечір, в нас в кімнаті де телевізор, вони сіли собі готувати їсти. Якраз командира не було, а були такі просто солдати, сиділи біля Вови, контролювали його. А Вова, він такий пацанчик, комунікабельний, життєрадісний, позитивний. Він з ними щось говорив, розговорився, вони там начали шутить з ним, начали сміятись, вони кажуть: “Мы тебя сделаем главным в селе”. Коротше, такі прикольчики начали гнать. І тут завітає командір в кімнату, і на своїх солдат починає кричати: “Какого хера вы тут все сидите, нихера не делаете?” І бере з розстояння стріляє Вові в ногу. У нього два вогнестріла. Це перший був вогнестріл. Стріляє йому в ногу, тіпа просто злость випліснув, чисто добрий вечір. Потім йому каже, я не знаю, як це слово російською, але ти не обіцяй, чи не обісуй, щось таке.

Не обессудь

Да, да, що я погорячился. Я офігевша була, коли мені малий розказував. Це був перший вистріл, каже: “Я стікаю кровю, вони сидять, їдять біля мене”. Вони пізніше погукали медика, вкололи йому наркотик, той що обезболює сильно. Телефон його подивилися хорошенько. У нього телефон, як і у кожного українця, який патріот своєї держави, є всякі скрінчики про руськіх воєнних, про Путіна. Вони, коротше, порішали, що він націоналіст. Він каже: “Мене кололи той укол, я не понімал, що происходе”. І тут оп'ять цей командир залітає і начинає у нього питати: “Що ти розказуєш, що ти мені ще хочеш сказати?” Бить прикладом по голові начав. Він і до того, походу, його бив, просто малий не дуже все розказує, йому не дуже хочеться це все вспоминати. Його начав прикладом по голові бити, начав питати. Це ж перший вечір в селі, нашли коктейлі Молотова в підвалі в школі. Начав в нього питати: “Откуда ці коктейлі, де вони взялись?”. А він, каже, я не понімаю, в мене все пливе перед глазами, я не понімаю, що він хоче. Потім, каже, я вже поняв, що происходе. Він почав за телефон казати: “Ти наводчик, – начав на малого казати”. “ Коли я вже поняв – він каже, – бере пістолет, перезаряджає і в голову йому. Тут я чую щелчок. Просто щелчок”. Вовчік об'яснив, що це патрон не зайшов в патронник. Буває таке, происходе в оружії час від часу. Потім він каже: “Нічого собі, сьогодні поживеш”. Вже другий вистріл впритик в ногу, іменно в ту же ногу, рядом, возле тої рани, він стріляє йому. І цей другий вистріл був вже прямо в кость. Я дзвонила, писала багато сообщеній. Я не знала цього всього, но мені було неспокійно. Я писал спеціального, я не знаю нічого, я кажу: “Вова, якщо ти ще раз не візьмеш трубку, я реально тебе приб'ю! Я, може, переживаю. Ти собак покормив, ти сам їв щось?” Спеціально так продовжую писати. Я думаю, еслі я дам поняти, що я вже знаю, що вони там, мало-лі що вони почнуть делать. Другий день, ще до вистрілу, в 9 вечора, вони йому ще дали поговорити. Ну і сказали, все нормально, тири-пири.

С вами?

Да. Вони вже в нього стріляли, на другий день вони його держали ще в домі в нас, дали йому костелі, щоб його перевозити. Очі зв'язані, перевозить в свій штаб, штаб в сусідньому селі. Він сам поняв з закритими очима, в яку сторону повертає машина, куди їде, він поняв, в яке село його везуть. Ну, не суть. Наскільки вони іздівалися, що в нього два вогністріла в ногі! Він каже: “Вік, це адська боль, така боль, що не передати словами”. Додали ще йому костелі, в нас костелі були вдома, бо мама ж інвалід, на костилях ходить, в неї були костелі. В нього зв'язані очі, вони ще йому кажуть,”Иди, быстрее иди, я сказал быстрее иди!”. Він каже, що ти починаєш бігти на ціх костилях, адська боль, глаза зав'язані, ти не бачиш, куди біжиш. Ну як біжиш, то громко сказано біжиш. І просто підножку йому хтось підставляє, він падає – наскільки іздівались. Потім вони перевезли його в то село, Любимівка село називається. Вони там десь в сараї його держали, і держали як самого такого злостного преступника – вони казали, що він наводчик. Його поселили в самий такий сарай-сарай, там якби було декілька сараїв, один за одним, рядом. Про цей момент я узнала буквально на прошлих вихідних, бо я ж говорю, він не все розказує. Його держали як самого злостного преступника, він був в тому сараї, тільки тюк соломи. Всі остальні їхні полонені, тоже з сел різних, пацанів яких затримували, їх туди водили в цей сарай, в туалет. Ось вони там какали, пісяли.

В том сарае, в котором его держали?

Да, в якому він сидів. Каже, одного пацану якогось там тошніло, щось у нього зі желудком було. Він ригав, його приводили туди ригати прям. Іменно в той сарайчик, де малий сидів. Це ж був березень, холодно на вулиці, мороз ще був. Каже, миші бігають. Йому навіть приносили руку руського оторвану. Отак ложили на плече і казали: “Це твоя робота, підарас”. Що, мол, він наводчик. Я говорю: “Потім забрали руку?” – “Та ні, вона сповзла з плеча і лежала біля мене десь день”. Потім давали йому гранату держать. Кольцо сорвали, і дали гранату, цілу ночь держав, тобто засинаєш і все, ти взриваєшся. Багато таких моментів. Він не один ж такий, кого так держали, іздівалися. Мій зять, наш староста села. Теж його взяли, вони в плєну його держали тіпа под домашнім арештом.

В его доме?

В його хаті, да. Теж його били, дуже сильно били, як і Вовчіка, іздівалися. Вітьок розказував в інтерв'ю, що кажуть йому: “А ти знаєш, яка тонка кожа у человека, де находиться?” Там біля п'ятки, де косточка, знаєте? Якраз це зима, тоді плиту вони топили. Хтось накаляє кочергу, йому прикладував, Вітя шрам показував, прикладував до п'ятки. Ще двох пацанів забрали, бо вони думали, що вони… Прилетіли снаряди по них, і вони хотіли знайти тих, хто на них ЗСУ передає дані. Ловили тупо всіх підряд, іздівалися з усіх підряд. Коротше, потім малого відвезли в Каховку, там, де їхній самі-самі главні. Я дуже багато писала сообщеній до Вовчіка, на третій день я вже почала писати конкретно їм, як би в їх адрес.

Но на его телефон?

Да. Вони сразу забрали, я коли дзвонила, гудки йшли, я ж понімала, що телефон у них. А, кстаті, десь, може, дві тижні назад, його телефон з'явився в Осетії десь. В нього айфон був, і телефон включився, ми подивилися, слідили що він там. Потім зв'язалася з власником телефону, йому просто продав рандомний чувак той телефон. Він каже: “Я чогось подумав, що цей телефон, – це пацан був грузин, з яким Вовчік общався, – якогось убитого воєнного українського, тому що українська клавіатура була в телефоні. Я не думав, що він ворований, я не думав, що він таким путьом”. Ви ж знаєте, як грузині гарячі. Каже: “Я їх маму їбал, якщо б я знав де цей телефон взявся!”. Вовчік розказав грузину, як це було, що це було, що в нього забрали телефон цей, не суть. В нього телефон забрали, я все время писала туди їм.

А что вы писали?

Я писала дуже багато сообщеній такого характера, що “Вы ошибаетесь на его счет. Он просто дурной малой, который интересуется техникой”. В нього ж знайшли в телефоні такі фотки – якісь снаряди впали, він сфоткав, мені скинув. Ну зачем ти це фоткаєш?І Вони по цьому всьому і подумали, що він наводчик. Я ж їм пишу: “Вы ошибаетесь на его счет. Он просто дурной малой, который интересуется с детства техникой, которому интересны всякие танчики”. Я їм дуже-дуже-дуже багато писала сообщеній, я писала, що у нас мама інвалід, що папи не стало полтора года назад, що він один кормілість в сім'ї, що не то, що кормілість, що один мужчина в сім'ї стався. Я їм писала, щоб вивести на жалості чи що, я не знаю, я була готова тоді на все. І я їм писала: “Я уверена, что у вас доброе сердце, что вы все-таки разберетесь правильно в этой ситуации, что вы не натворите горя для нашей семьи”. Такого характеру дуже багато сообщеній було.

А они отвечали?

Хоча б почути голос його. Я засинаю і мені сниться, що мені отвічають на мої сообщення. Я просипаюся, дивлюся телефон, а там ноль. І так кажду ніч, ці дні длились дуже довго, мені казалось, це вічність. І все-таки мені отвітили.

Когда? Через сколько?

Я не знаю, зараз я, може даже гляну, секунду. Перше сообщення, на яке вони отвітили. Вони сказали, что “идет следствие”. Сообщеній багато, а отвітили вони… 18-го березня вони зайшли в село. Я писала, каждий день, 20-го, 21-го, 22-го, 23-го, наконець вони 23-го отвітили: «Идет проверка. По ее результатам будем принимать решение. Пока он задержан». Я пишу: «Спасибо, что ответили. Может, вам пополнить номер телефона Вовчика, чтобы вы могли мне отвечать? Пожалуйста, пообещайте мне, что вы дадите услышать его голос. Мы тут сами не свои». Опʼять багато, багато сообщень я їм писала, а потім він пише мені: «Вы во Львове» – « Это вопрос? Если да, то я отвечу. Да, мы вынуждены были уехать, потому что уже были слышны взрывы. Я очень боялась оставаться дома, за маму боялась, за Вову, но он отказался ехать, мол: кто будет за домом присматривать, собак кормить? А эвакуационные поезда были только до Львова». Я ж знаю, що для них Львів – це як красна тряпка. Я спеціально пишу, я кожне слово вдумала, яке я писала. « Эвакуационные поезда были только до Львова. Но мы не в самом Львове, а ближе в сторону Беларуси». Ось так написала я. Я пишу: « Я вам на счет скину, чтобы вы могли мне отвечать на сообщения. Я понимаю, что вам сейчас не до переписок, но, пожалуйста, скажите, он правда в госпитале?» Тому що вони брехали людям, які приходили з нашого села додому питати: “Можна узнати, де Вова? Бо за нього переживають”. Вони казали: «Он в госпитале». Я спитала: «Правда, что он в госпитале?» Він пише: «Под присмотром врача». И следующий вопрос: «Какое отношение людей к происходящим событиям, если убрать влияние националистов?». Я пишу: «Вы имеете в виду – здесь?» Начинаю тупи вопроси задавать. « Вы имеете в виду – здесь, где мы сейчас находимся?». Він пише: «Да». І я нічого не отвічаю, бо я довго думала, як мені правильно сформулювати і як правильно отвітіть. Написати, що тут немає націоналістів – подумає, що я сама націоналістка. Надо було все продумати дуже сильно. Під вечір мені приходить ММС, голосове повідомлення. Я ж там скидала і відео, і фото малого. Відео такі, де в нього такий пістолет був, який не стріляв, нічого. Я ж говорю, він любив всю жизнь оружіє, технику, фігньоюі страдав, як дитина мала. І в нас такий був прикол, що на Новий Год він мені помагав на кухні, він одягав очки, тіпа гангстер і рядом пістолет. І мені тіпа помагав – кришив крабові палички. Ми гнали з ним. І в мене є такі відео, я знімала його. Я ж скидала це відео, щоб вони бачили, що він просто гоніть, просто як мала дитина, для нього прикольчики це все. Вони ж той пістолет знайшли, який не працює, якось він називається, запаєний, щось таке. Я пишу: “Це ж той пістолет, який ви знайшли. Ми просто гоним всегда з ним”. Прикол в тому, що там відео, де він цитірує цитату якусь, смішну, на руському язиці. Тут понятно, що він не ярий противник руської мови. Я це все ж придумала, спеціально скидала ці відео. А він там такий кришить-кришить, бере пістолет і каже: «Запомни, брат, одно. Второго не запоминай». Вони мені голосове скидують, де чутно, що він каже: « Говорить?» – малий каже. Той: “Да, говори”. То є, в нього глаза були зав'язані, не бачив, що йому включили чи не включили диктофон уже. Ну аудіо, а це запис. Там голос начебто другой людини, наскільки чутно по голосу, що він просто розбитий. І він сказав: “Віка, у мене все хорошо, я под присмотром врача, не переживайте”. Щось там ще сказав і мовчить. І Вова каже: “Все?”. А він каже: “Скажи ще щось, може. Хочеш ще щось сказати?” І малий каже: “Я вас люблю” – аж заїкається. « Я надеюсь, что скоро это все закончится, мы будем вместе. Я молюсь постоянно». Він каже, що він 24/7 молився. Я думаю, що мої сообщення, ці відео, дуже багато дали. Тому що, возможно, вони дійсно якось по-другому пересмотрели це все. Вони отправили його на Каховку, на “ дорасследование”. Там, в Каховкі, я так понімаю, їхні самі главні вже сидять. Мама моя дуже віруюча людина, ми молилися і дньом, і ночью. Мама пости брала. У нас така сім'я віруюча. Я думаю, що молитви Бог почув, і попався один такий руській, який… А, Вовчік, коли уїжджав з хати, йому якісь там молоді пацани, які з ним розговорились, дружилися, як вам сказати, я не знаю, які нормально до нього відносилися. Одні переривали хату, а другі находили і приносили альбомчик такий, обичний, для фотографії, там Вовчіка, моїй, Надічки – в нас велика сім'я, нас 5 дітей в сім'ї. Преніс йому барсетку, положив, каже: “На, нехай у тебе буде”. Щоб ви розуміли, я свої права загубила, ну як загубила, заховала, 2 года назад десь. І я не могла їх знайти. Пластикова карточка, права. Вони їх найшли! Я не могла знайти, а вони їх найшли. Теж руській, він приніс йому ті права, каже: “На, дай Бог, сестре передаш”. Із усіх їх, взагалі, адекватних було, може, процентів 4, може, 2. В нас в дому їх дуже багато було. Він каже, може, нормальних пацана було 2, а їх десь 50 людей було в нашому дому. В нас дом великий, ви бачили відео. Вони в кожній кімнаті набивали гвоздей собі, вещі вешали, що я не знаю. Коротше, і той руській його, як би на допросі почав питати. Він йому все обʼяснив.

Уже в Каховке?

Да, уже в Каховкі. Він йому все обʼяснив. Він сказав, щоб його відвезли на рентген, малого. Там наш український врач, який вже под руськіми, каже малому тихенько: “Хочеш, я тебе положу тут, будеш лежати скільки надо, поки война не закончиться, поки нога не заживе”. А Вова каже: “Та нєт, я, наверно, поїду назад, на допроси ці всі”. А цей розговор послухав руській, який возив Вову в больницю, який контролював, конвой чи як. І коли Вову привезли на допрос, то він каже: «А этот пацан молодец. Я слышал, что ему предлагали госпитализацию, а он отказался». Як би зауважали цей поступок його. Цей руській, який допрос вів, він подивився фотоальбом, він знав про мене все, про Вову, про сім'ю нашу все знав вже на той момент. Що я училась в Запоріжжі, що Вовчік учився у Львові, що папи нема. Все, все, все вони узнали. І він каже: “Я не бачу смисла тебе задерживать”. Тому що його реально нема, не було чого держать. Це не говорить про те, що вони хороші, що він хороший, цей руській. Це говорить про те, що вони кончені, бо вони взяли і скалічили дитину, людину ізкалічили, а потім такі класні: ой, действительно, нема чого вас держать. От в чому прикол. І вони його відпустили, у нас в Каховкі тьотка була, вони його довезли в определене місце, ми договорились куди, туди під'їхали наші знакомі і забрали Вовчіка. Після цього він не міг не спати, нічого, йому тьотя Тома колола дімідрол постоянно, колола всякі снодійні, щоб він спав. Настільки в нього була психіка подорвана, він все время був зав'язаними очима. І він утром мені дзвонє з номера тітки, каже: “Що ти робиш?”. Кажу: “Я сплю” – “Да, а я дивлюсь, як сонце встає. Так класно дивитися, як сонце встає”. Він все время був зі зав'язаним очима. І тьотя Тома каже: “Я якось заходжу в команду, а він дьоргається каждий раз”. Воно в підсознанні залишилося, що кожен раз, коли заходили, його били. Вова каже: “Сидиш там в сараї, чуєш, думаєш, ну все, або мене уб'ють, або будуть бить. Коли вже били, вже було пофіг, коли били. Я вже цього не чувствовал, вже воно було наскільки на адреналіні. Він прийшов, лупе, лупе, прикладом,, б'є, б'є, б'є, потім надоїло і пішов”. Такі вони ізверги. А, йому ще яму викопували. Вони викопували, вели до той ями, мол, всьо, капец тобі. Я вже не внікала в цю ситуацію, я знаю, що ж таке було. Бо він толком нічого не розказує. Це все, що він порозказав. Він з нами, вже все хорошо, нога в нього зажила. Ви можете побачити відео, там нижче є, де він приїхав, як ми його зустрічали.

К вам во Львов?

Да, да, да. На сторінці в інстаграмі можете знайти це відео.

Можно мы тут чуть-чуть задержимся на один момент? Вы сказали, что вы договорились с тетей, что она его заберет. В какой момент вы узнали, что его выпускают из плена?

Це було десь через днів дванадцять чи десять після того, як його в плєн взяли. Він подзвонив на мамин телефон, це було в неділю, з номера якогось українського, то є, дав йому номер той, руській, набрав на громкій связі: «Мама, со мной все хорошо, меня отпускают». Боже, то був самий лучший день у нашої жизні, ми усі так ридали, що то просто не передати словами. Те, що ви побачили в домі, то для нас вообще ніфіга, чесно, ізвіняюсь за таке слово, то для нас взагалі нічого. В нас була ситуація з руським миром похуже.